ПРОБА ПЕРА
ПРОЙДИСВІТ ІЛЛЯ
До Джульєтти
Лише тобі в обіймах ночі
Сказати хочу, що люблю
Твої ясні, мов зорі, очі,
Твою усмішку осяйну.
Тебе побачив - серце стало,
Світ зупинився і закляк.
Для щастя так потрібно мало:
Тебе лиш бачити у снах.
І світло місяця, і зорі
До тебе ближче, аніж я.
Тож хай вони тобі розкажуть,
Яка вона, любов моя.
Пройдисвіт Ілля, 01.02.2024
Смаглява леді загадкова,
Яка ти, музо, звідки ти?
Така ясна, як промінь світанковий
Тим сяйвом освітила і роки, і світи.
Рядки сонетів сокровенні
Лягли поету на папір
І їх зо п'ять століть, напевно,
Своїм читають милим юнаки.
Вона ніде й вона повсюди
Шекспіру слави додає.
Та хто б ти не була, красуне,
кожна із нас в тобі себе знайде.
Л.В. 02.02.2024
Ромео і Джульєтті присвячується
По вуличках Верони
Віками знов і знов
В обіймах дня і ночі
Блукає десь любов.
Те почуття велике
Серця з’єднало вмить
Ромео і Джульєтти,
Воно давало жить,
Радіти і пірнати
у щастя круговерть.
Здавалося коханню
Не буде міри й меж.
Та люта ворожнеча
і помста двох сімей
віддали в руки смерті
життя своїх дітей.
Історію ту давню
Шекспір нам розповів,
про вірність і кохання,
які дивують світ.
І знов десь у Вероні
Ромео уночі
Джульєтті на балконі
Співав свої пісні.
Л.В. 31.01.2024
Ніхто ніколи й не подумав,
Я боюся війни
Помолюся щиро я за Україну,
Як матуся вчила, бо боюсь війни.
Помолюсь за тата і за всю родину,
За спокійні, тихі та солодкі сни.
Попрошу у Бога спокою та миру,
Щоб жилося вільно в селах і містах,
Щоб співали пісню українську щиру,
Щоб нас оминули горе, біль та страх,
Щоб яскраве сонечко землю зігрівало,
Щоб пташки літали, квітнули сади,
Щоб у полі житечко зріло-визрівало.
Не впустіть, дорослі, ви війну сюди!
А я вам натомість намалюю казку,
Майбуття прекрасне та дитячий сміх.
Це для мене просто. Це мені не важко.
Не впустіть війну лиш ви до снів моїх…
Карлюка Анастасія, 6Б клас. 22.02.2022р.
***
В степах Донеччини,
Що пахнуть ще хлібами
Стоять солдати.
Всі готові до борні.
До них доносять трави
шепіт мами:
«Живі верніться, соколи-сини».
Бо ж син для мами – найдорожче в світі.
Бо ж син для мами – ясне сонечко в житті.
І кожна мама Господа благає:
«Не дай загинуть сину на війні!»
Тягар Сергій, 8-А клас, 2018 рік
Вірш був представлений на районний літературно-творчий конкурс і в номінації "Поезія" посів ІІ місце, 2018 р.
ІВАНУШКІНА АНАСТАСІЯ
Моменти
Творчість – це мрія людська,
Сюди поринаю я майже щодня.
Коли є натхнення – треба творить,
Не варто втрачати єдину ту мить.
У кожного з нас є творчості слід,
Який підіймає на крилах в політ.
У когось від пісні у серці щемить,
У когось Дніпро аквареллю шумить,
Хтось в вірш виливає свої почуття,
Хтось в світ Терпсіхори пірнає до дна.
А я намалюю синю блакить,
Де сокіл над схилом далеко летить,
Де сонце сміється, пташина співа
І де я весела й щаслива така.
Іванушкіна Анастасія, 8-А клас, 2018 рік
Вірш був представлений на районний літературно-творчий конкурс і в номінації "Поезія" посів ІІІ місце, 2018 р.
КАВУН ДАНИЛО
Родина… Для мене - це рідні, близькі люди: добра і ніжна матуся, батько з вдаваною суворістю, ласкаві очі і руки бабусі. Що живить родинне дерево? Що не дає всохнути його корінню? Я думаю, що любов, доброта, підтримка в скруту хвилину, а ще пам'ять, спогади.
… Наш рід з маминої сторони пішов з Полтавщини, коли пращур не витримавши свавілля пана, втік e південні степи. Як і кожна родина, наша мала і самодіяльних артистів і співців, музикантів самоучок. Але все по порядку. Дідусь Авксентій був знаменитим басом, і співав в церковному хорі. Навіть коли хворів, то до нього до дому приходили учасники церковного хору. Він брав камертон, вимагаючи чистоти звуку.
Дідусь Василь з дружиною Ніною були артистами самодіяльного театру, де в свій час працював сам Шумський. Бабусині брати грали на різних музичних інструментах. Вдома були гармошка, гітара, балалайка і навіть скрипка. Бабуся Оксана теж мала талант. Вона в свій час співала в Одеському оперному театрі, а бабуся Ірина працювала диктором на обласному радіо в Херсоні.
Окрема розповідь про бабусю Надію. Була вона тиха, сором’язлива, і дуже для мене було дивно, коли я почув в родині, що Надія у важкі 30-х роки була водієм у начальника карного розшуку по боротьбі з бандитизмом в Білозерському районі. Вона майже кожного дня, виїжджаючи на різні справи, бачила смерть. Це був той час, коли вбивали навіть за кусень хліба. Пізніше, вийшовши заміж, бабуся Надія працювала в Станіславі, була першою трактористкою. До неї в 60-х роках приїздило обласне телебачення, брав інтерв’ю письменник Микола Бажан.
У бабусі Надії були брати: Іван, Ілля, Олександр Луценки. Я їх знаю тільки зі спогадів. Коли ворог напав на нашу країну, вони пішли захищати життя на землі. Іван був моряком, захищав Севастополь. Підбив два фашистських танки. Ілля воював у піхоті. І лише один раз війна звела їх в окопі. Війна ж і розвела. Брати боронили рідну землю від ворога, пройшли всі важкі дороги війни з честю. Вижили, повернулися з перемогою. Іван працював у Радземельській школі вчителем географії, директором школи. А от Олександр… Дивлюся на фото. Воно датоване 18 травня 1941р. Ще всі живі, живуть мирним життям і мріями на краще. З фотографії дивиться на мене молода людина в вовняній формі. Погляд спокійний, але чомусь бентежить душу. І тільки в Книзі Пам’яті Херсонської області скупі рядки: «Пропав без вісті в 1944р.» Ніхто не знає де його могила. Може він просто став «землею і травою»?
Ще хочу розповісти про прадідуся Миколу Кавуна, продовжувачем прізвища якого є саме я. Ледве пам’ятаю його, але тим щасливий, що застав живим. У 19 років він пішов на фронт. Мирне життя закінчилося. Попереду довгі дороги війни: холод, страх, смерть, бій за кожну п’ядь землі, за кожну висоту. Дідусь був кулеметником, рядовим бійцем. Воював на 3-ому Білоруському фронті в 365-му стрілковому полку. Визволяв Україну, Прибалтику. Мав поранення: 25 червня 1944р. поранення правого коліна, 7 серпня - загальна контузія, 20 листопада - поранення обох ніг. З ворожими осколками в голові він жив все життя. За всі роки війни він жодного разу не спав в домі. Спав в окопах, на снігу. З честю пройшов війну і був демобілізований 25 листопада1944р. Мав нагороди «За відвагу», «За бойові заслуги», «За Перемогу над Німеччиною». Все своє життя працював.
Сьогодні я розумію, як важливо знати, яким було моє коріння, ким були мої пращури, чим жили, куди прагнули, щоб не заблудитися у сірій буденності та псевдо цінностях, які спокушають, але не дають відчуття того вічного, що тримає людину на землі – чуття приналежності до великої родини, великого народу України. Адже життя моїх прадідусів, прабабусь – це невід'ємна частина історії моєї рідної землі, батьківщини, сином якої є я з міцним корінням і високим гіллям.
Кавун Данило, 2014 рік
Твір був представлений на районний літературно-творчий конкурс і в номінації "Прозові твори" посів ІІІ місце, 2014 р.
До ювілею Т.Г. Шевченка
На землю знову березень ступає.
Іде весна, іде її пора.
Вся Україна нині величає
Шевченка нашого, Тараса, Кобзаря.
Лиш вдуматися: 200 літ минає.
Змінилось покоління не одне,
Але Поета слово не вмирає,
Воно хвилює і в серцях живе.
березень 2014 року
240 річчю мого рідного села Станіслав
Де котять сиві хвилі Буг й Дніпро могучі,
Де плечі богатирські кручі підняли,
Широкими, безкраїми степами
Розкинулося птахом там село моє.
А вітерець тріпоче пшениців чуприну,
Пірнає в соняхи і житнії поля,
Кидає в зелень трав вишивану хустину
З ромашками та маком по краям.
А над усім оцим - бездонне небо синє-синє
І біла чайка в тиші десь ячить.
Розгорне сонце віялом проміння
І життєдайним сяйвом землю оживить.
Складають роки із подій намисто.
Вже більше двох століть на крилах пронеслось.
Моє село – історії дідів, батьків колиска,
Мій древній край, мій вічно юний Станіслав.
18.01.2014
Різдвяний зайчик
Зимовий недільний ранок. Наша машина мчить по шосе у місто. Сніг летить на лобове скло, двірники безупинно переміщаються, як маятник годинника. То вліво, то вправо. У салоні напружена тиша. Мама час від часу зітхає. Тато палить цигарку. Нервує. Ми їдемо до бабусі у лікарню. Завтра їй будуть робити операцію. Я теж переживаю. У руках тримаю маленьку іграшку – рожевого зайчика, якого зняла із різдвяної ялинки. Чомусь я була впевнена, що він має магічну силу. А думки повертають у зовсім недавні святкові дні. Бабуся, усміхнена, святкова, радісна, приймає від мене вечерю. І ось тепер вона десь там, одна зі своїми думками про завтрашній день. Але ж ні, бабусю, ми їдемо до вас, ми з вами.
…Велика сучасна будівля височіє на березі Дніпра. Ми заходимо в центральний корпус. Підіймаємось на п’ятий поверх. Чекаємо. Ось і вона, моя бабуся, помітно схудла, але посміхається. «Мої рідні приїхали. Дякую вам , дітки мої». Після довгої розмови, слів підтримки прийшов час нам повертатись. Мама пішла до лікаря. Я притулилася до бабусі, витягла з кармана маленького рожевого зайчика і простягла їй. «Це вам, бабусю, нехай він береже вас і підтримує. Знайте, що ми про вас думаємо.» Бабуся притисла мене до себе міцно-міцно. Отак ми і сиділи мовчки, поки не повернулася мама. «Триматися і вірити у краще!» - такими були наші слова на прощання.
Знову дорога. Я дивлюся у вікно машини на засніжене місто. Подумки я ще з бабусею. Не знаю, як насправді виглядають янголи-охоронці, але нехай той різдвяний рожевий зайчик буде біля вас, хай дасть відчути, як ми вас любимо і як ви нам потрібні, бабусю.
Твір був представлений на районний літературно-творчий конкурс і в номінації "Прозові твори" посів І місце, 2011р.
.png)
Немає коментарів:
Дописати коментар